Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

якась таємничість, яка виявляється в усьому: у шарудінні сторінок, які перегортаєш, у дотикові до палітурки, коли відчуваєш, що цей томик ніби живий, що він дихає, чого не скажеш про текст на екрані комп’ютера чи, скажімо, мобільного телефону. Порівнювати книжку з комп’ютером − це все одно, що порівнювати людину з роботом. Хоч перша й недовговічна, недосконала, непрактична, та її ніщо не замінить, жоден штучно створений механізм…

Я витягла роздруковані аркуші й рівненько склала. Але читати сьогодні не збиралася. Маю трохи перепочити, перетравити написане. Час у мене є, я нікуди не поспішаю. Справу зроблено.

Питання зараз полягало в тому, що далі я маю робити з готовим текстом. У тому, що він досконалий, що не потребує додаткового редагування, я не сумнівалася. Та як його прилаштувати? Як змусити видавців надрукувати роман? Чи просто порозсилати по різних видавництвах, чи відправити на якийсь конкурс? Але це ж стільки чекати! Конкурси − це зазвичай тривалий процес. Надіслати безпосередньо до видавництва? То взагалі невідомо, чи потрапить твір до рук редакторів. А ще ж існує небезпека, що твоє дітище просто можуть вкрасти. Як ти, нікому не відома дівчина, що навіть не тямить до пуття в нюансах українського книговидавництва, зможеш довести своє авторство?

Так, я знала: щойно мій роман потрапить до рук розумного, небайдужого редактора, то неодмінно його зацікавить. Але як переконати того редактора таки взяти цей роман? Тут теж потрібне везіння. Чи йти самій до видавців? Може, це й нахабно, але я мушу видати свою історію. Окрім того, мене не полишало якесь дивне відчуття, що зробити це треба якнайшвидше, що я маю поквапитися.

Чому? Я не знала. Просто знала: роман потрібен читачам зараз.

А може, варто порадитися зі своїми друзями-письменника-ми Танею й Денисом? Вони ж теж із чогось починали. Але цю думку я відразу відкинула. Не хотіла залежати від когось, а ще не хотіла, щоб ці двоє прочитали роман до того, як він вийде друком. А це неможливо. Бо ніхто не захоче брати на себе відповідальність за кота в мішку, тому обов’язково волітиме знати особисто, що то за текст, аби потім не було соромно за свого протеже.

Та й не хочу я від когось залежати.

А ще (і це, певно, найважливіша причина) я боялася, що своїм романом розчарую друзів, особливо Таню, бо дуже вже він досконалий, талановитий. І це я стверджую без особливої скромності, адже написала його не я, тож упевнена, що сама б нізащо не спромоглася на такий шедевр, як і будь-хто інший, за допомоги своїх донорів чи самостійно. Я боялася, що Денис із Танею можуть позаздрити мені. Я б сама позаздрила людині, яка б написала щось подібне.

Тані взагалі було б важко за цієї ситуації. Після карколомного успіху «Подорожі…» вона так і не спромоглася на щось вартісне. І якщо спочатку, на хвилі ейфорії, цього не помічали, то зараз уже потроху починали говорити, зокрема в пресі. Жодні нові, навіть невеличкі твори їй не вдавалися. Знаю, вона їх напевне писала, але знаю й те, що робила дівчина це без допомоги донора, тому нічого путнього з цієї писанини не було.

Як я вже казала, Таня, як і Денис, час від часу спілкувалася зі мною.

Уперше, пам’ятаю, Таня подзвонила мені на мобільний.

− Привіт, Юлю, − почала дівчина. − Це Таня Таміргазіна. Пам’ятаєш мене?

− Авжеж, − відповіла я.

− Я нещодавно розмовляла з нашим спільним знайомим, Деном Лісовим, − одразу перейшла вона до справи. − Він сказав, що ти маєш дуже хороший літературний смак, та й філологічну освіту.

Овва! Хлопець мене ще й рекламує. І чого це вони раптом про мене говорили?

− Я написала одну невеличку повістину й хочу, щоб хтось фахово прочитав її, щось порадив. Денис дуже зайнятий, не хочу його зайвий раз смикати. Може, ти глянеш?

Я погодилася. Не втрималася. Захотілося подивитися, на що ж спроможна людина, яка колись мала змогу творити з допомогою донора. Я вже читала деякі її твори. Ті, ще ранні, у щоденнику, коли щойно постало питання, обирати її моїм реципієнтом чи ні. Так, то були непогані твори. Ще дитячі, наївні, але все-таки пустопорожні, бо не заряджені енергетикою Країни. Та, може, після того, як дівчина отримала досвід співпраці, вона вже й самотужки творитиме краще чи принаймні якось інакше. Це мені й хотілося знати.

Таміргазіна надіслала мені повість поштою. Я тоді не була під’єднана до Метра, тому відразу почала читати.

Шкода, та після перших сторінок я зрозуміла, що цього ні хто не надрукує, не зарадить навіть розрекламоване ім’я. Хоч задумка була непогана. Молодий хлопець шукає себе в цьому світі: опановує різні професії, зустрічається з цікавими людьми, навіть вдається до філософських та релігійних практик. Видно, що Таня плідно попрацювала, створюючи свою повість, опрацювала багато матеріалу, може, навіть консультувалася з фахівцями. Твір, зрештою, непоганий, але чогось йому бракувало, якогось стрижня. Не читався він, не йшов. І хоч мав усе, що наче й потрібно для популярного чтива, − хвацько закручений сюжет, інтригу, вдало змальованих героїв, − проте так і залишався якимось неживим і штучним.

Мабуть, вона й сама це розуміла, бо, коли ми знову зустрілися під час однієї з презентацій у Книгарні, так і не наважилася запитати моєї думки, хоч я бачила по очах, що її це бентежить. Та, певно, на моєму обличчі було написано щось таке, що не дозволило їй поцікавитися. Не хочеться чути гіркої правди. Тому я промовчала, бо не спроможна була на «святу брехню».

Тоді я відчула перед Танею не лише провину, а й сором. За те, що колись заздрила їй, злилася. У мене все ще попереду − вихід книжки (сподіваюся, що й не однієї), миті натхнення, муки творчості, радість від отриманих результатів. А вона вже не може сподіватися на літературний успіх. Тепер я розуміла, на яку муку несвідомо прирекла бідолашну. Якщо вона зуміє змиритися зі своєю роллю, зможе повернутися до звичайного життя: вийти заміж, створити сім’ю, радіти пристойній роботі − і забуде про мистецтво, тоді, може, і проживе свій вік нормально. А якщо ні?

− Мироне, це значно краще.

Хлопець так не думав, але розумів, що не кожен із його товаришів здатен зрозуміти те, що він створює. Ця легка мелодія, яку він щойно награв на гітарі Олегові, своєму найкращому другові, однодумцеві, людині, яка завжди допомагала й підтримувала всі божевільні Миронові ідеї, насправді не була